qПо приїзду в Дрезден на каучсерфінгу я домовився, що наш хост Тарас зустріне нас після 19-ої години. Він був зайнятий роботою і тому зміг нас забрати лише тоді. Ми пішли відкривати для себе місто. Чеснокажучи Дрезден сподобався неймовірно, але мене дивує те наскільки він відбудований, адже цікавлячись містами я пам'ятаю фотографії чотирьох міст 1945 року, які як виявилось доля мені підкине цієї мандрівки : Берліну, Варшави, Ляйпциґу і Дрездену. Саме ті фото в мене викликали подив. За 70 років місто повністю відновлене і до того ж крім нових будівель має відновлене старе середмістя і неймовірний палац Цвінґер. Згодом ми обходили весь центр і перейшли на інший берег. Там нас забрав Тарас. Він студент із України, вивчає архітектуру. Щоб виживати тут потрібно поєднувати роботу з навчанням. Не знаю як тут, а в мене в університеті будь-яка робота якимось чином все одно позбавляє тебе від корисних речей. "Дрезден це найдешевше і одне з найкрасивіших міст Німеччини" - так сказав наш хост Тарас. До цього він працював в Нюрнберзі і об'їхав багато Німеччини, тому має з чим порівнювати. Його сусіди по квартирі Леві і Йоханес - чудові: коли хто-небудь виходить із них, вони обливають один одного відром води з вікна. Коли ми виходили вони нас також облили).

Тарас запропонував нам на наступний день купити саксонський квиток - це квиток, який можна придбати у вихідні для того, щоб їздити на електричках по всій Саксонії. Коштував він нам 30 євро, але це на трьох і ми необмежено могли їздити до 3 години ночі наступного дня на електричках. Тарас нам розрахував маршрут і написав о котрій годині і де ми маємо сісти на електричку. Йому велика подяка, бо без нього ми б точно загубилися. Перший наш пункт було маленьке село Rathen недалеко від Дрездена. Саме там знаходиться Саксонська Швейцарія - неймовірно красиві Ельбські піщані гори. Саме по них проходить кордон між Німеччиною і Чехією, а вже з чеської сторони згодом і село Олешніце куди в 1942 році німці вивезли мого дідуся як раба.

Після Ратену ми повернулися назад у Дрезден, не їхати ж нам в Чехію назад і завітали у містечко Майсен, котре відоме першою в Європі мануфактурою з виробництва порцеляни. Містечко веде свою історію аж з далекого 968-го року і змогло вберегти свої старенькі тоненькі вулички де часто і машина не може проїхати. Такі міста я дуже люблю відвідувати. Тут панує спокій і тиша, яку ми не можемо почути. Коли ми потрапили в Майсен він аж заплакав, себто задощив, але я з того був радий і це ще більше мені підняло настрій перебуваючи в ньому. У майсенському замку на горі знаходиться готичний собор, котрий Ґьоте вважав найкрасивішим собором Німеччини.

Після Майсену ми планували відвідати ще Ляпциґ, тому ми сіли на електричку і попрямували туди. Особливістю дороги назад було те, що ми мали вертатися на автобусі, оскільки залізниця в цей день страйкувала і не було останнього потягу. Проте ми обійшовши центр Ляйпциґа побачили, що дивитись тут особливо немає на що, адже душа Саксонії десь там у Дрезедні і Майсені, а Ляйпциґ суто сучасне місто без натяків на старовину, хоча гарна модерна архітектура тут є. Місто також було знищене не менше за Дрезден у 1945 році, але совковості тут зовсім не відчувається. Я від цього міста чекав чогось більшого бо вважав його одним з наймузичніших міст планети, адже тут творили Бетовен, Вагнер, Мендельсон, а все що я побачив - це модерну оперу, яка навіть не до порівняння з іншими, настільки вона бідно виглядає. Надіюсь хоч всередині достойно звучить.

Зате я був радий побачити наймодерніші досягнення готики і церкву святого Хоми в якій грав на органі Бетовен. Також є ще декілька гарних споруд. Що за споруди писати не буду бо про все це можна знайти в Вікіпедії, а ми подивишись це все вирішили рухатись до Дрездену раніше. Саме тому ми повернулися на Гаубтбангоф (Головний двірець) і почали шукати потяг до Дрездену. Знайшли. Написали про це Тарасу. Він сказав, що о такій то годині, на такій то зупинці нам треба вийти і пересісти на автобус. Ми кудись приїхали в потрібній годині, вийшли і це було нашою помилкою, адже потяг все ж таки їхав далі у Дрезден. Тут була просто діра: темнота, безлюдність, дівчина яка розмовляє ламаною англійською. Ми опинилися у повному лайні і просто чекали наступного потягу. Виявилося, що якраз наступного не буде, а буде ще наступніший. В нас залишилася надія на нього, але раптом Тарас написав, що він запізниться на 15 хвилин і до Дрездена не їде, а лише до якогось наступного села де стоїть автобус, що замінює потяг і оскільки ми туди запізнимося, автобусу вже не буде. Ми хутко взяли таксі від вокзалу і поїхали у потрібне село. Проїхавши 6 кілометрів ми заплатили 20 євро, що на той час становило 500 гривень=половина стипендії студента третього курсу. Автобус ми догнали і отримали дві новини: хорошу і погану. Хороша: водій нас взяв безкоштовно незважаючи на те що наш квиток тут не діяв, погана: автобус все одно чекав потяг оскільки йому не було кого везти. Так ми вночі забрели в Дрезден і десь о другій були біля будинку Тараса. Хохма була також в тому, що ми дзвонили ще годину не в ті двері, що було потрібно, а в сусідньому під'їзді. Все ж таки нас впустив сусід Йоханес і тому ми добре виспались до ранку. Зранку ми вирішили продовжувати стопити і цього разу ми вирішили брати курс на Вроцлав. З Дредена до Вроцлава звісно недалеко, але ось виїхати в сторону Польщі з Дрездена доволі складно. Справа в тому, що по-перше, мало німців їде в Польщу, скоріше навпаки поляки їдуть в Німеччину, а по-друге, автобан на Вроцлав відділяється від основного автобану на Берлін через певну відстань від Дрездена, тобто всі машини змішуються спершу на єдиному автобані. Таким чином ми взяли курс як колись москалі: "На Берлін". На заправці в потрібну сторону я застопив старенького дядечка, який їхав під Берлін. Попрощавшись з Сашою і Назаром я рушив на столицю.