Стоп до автостради був неможливий бо це було ще передмістя і села, згодом почався ліс і я стопив там, але всі далекобійники мене ігнорували. Дійшовши до виїзду на автостраду я вже думав рушати пішки попри неї, але раптом до мене під'їхала машина служби автострадової. Запитали що я там роблю. Я розказав коротко куди прямую і що йду до заправки. Вони сказали мені заскакуй і я засів на їхнього буса Мерседеса. Вони відвезли мене до тієї заправки, а вже звідси я гнав моментами на 253 км/год прямо на Варшаву. Андріан їхав на бельгійських номерах, тому я розмовляв з ним англійською, але виявилося, що він з Лодзя і є просто заробітчанином. Крім польської він знає ще й російську. У нього багато друзів росіян в Бельгії з якими він працює. Працює з братом і зазвичай їздить з ним, але цього разу брат вирушив на день швидше додому, а він ще працював один день. Одразу після роботи перевдягнувся і вирушив в путь. Таким чином за ніч проїхав з Бельгії до Лодзя. Він викинув мене перед Лодзем біля Маку і там я засів заряджати телефон. За годинку вийшов на стоп і третя машина, що виїжджала на автостраду зупинилась мені. Це був Lexus RX з трьома кльовими кобітами на борту. Вони їхали з якогось рок-фесту і казали навіть щоб я розмовляв з ними українською бо вони з Перемишля. Тоді я запитав чи їдуть вони в Перемишль, але вони прямували тільки до Варшави бо вже давно живуть в ній. Всі вони розказували мені як в молодості також їздили стопом по Польщі і одна з них сказала, що хоче знову відчути це відчуття, тому на днях заприсяглася собі поїхати стопом в Ґданськ. Коли приїхали в Ваву то пані водій висадила мене і одну свою подругу на метро Пляц Вільсона звідки вони порекомендували мені їхати на кінцеву Кабати і ловити там стоп. Добре що я не послухався їх, а то застряг би я на Кабатах на вічно. Я пішов пішки в центр вивчаюче це невідоме мені місто. Я знав про Варшаву вже багато: по-перше, це музика (Sen o Warszawie, Stacja Warszawa), по-друге, це фільми (Піаніст, Варшавська битва 1920, Амбасада), по-третє, я добре знав, що це сучасне місто оскільки бачив фото знищеної Варшави, по-четверте, завдяки моїй клятій цікавості я знав, що в 90-х це була столиця рекету де будь-який виходець з СНД прощався із всіма грошима, які він привозив, по-п'яте, Варшава часто фігурувала в моїх вивченнях історії. Добре, що зараз тут уже не часи рекерту і я спокійно обійшов центр міста. Згодом я задумався про те звідки все ж таки я маю стопити на Люблін, але зайшовши на сайи PolskiBus я передумав це робити. Там я знайшов собі квиток на нічний автобус до Ряшева, а тому вирішив ще погуляти по Варшаві і ввечері вирушити туди. Недоліком було лише те, що в мене остаточно трісли ремінці на сандалях, а мої мешти уже почали натирати мені пальці, але я все одно оглянув доволі сильно Варшаву і був дуже радий цьому. Тепер про мої відчуття: Варшава просто мені дала відчуття дому. Це місто настільки схоже з Україною, що я всюди відчував то Тернопіль, то Київ, то Франик. Навіть Львів і той був відчутний в Старім Місті, котре навіть потрапило в ЮНЕСКО, хоч є повністю відновленим. Якщо чесно я не розумію чому центр Варшави вважається спадщиною ЮНЕСКО, якщо є в Польщі красиві збережені центри міст. Куструбата плитка, схожі алкоголіки і бомжі на наших, поведінка людей, їхні вирази обличчя, архітектура - все це схоже було з Україною настільки, що я з впевненістю можу сказати, що я не відчуваю себе за кордоном перебуваючи в Варшаві. Потім я дослідив, що така штука відбувається завжди, якщо заїжджати із західної якоїсь країни, але якщо заїжджати із сторони України то потрапляєш в мегацивілізований світ хоча б тому, що інфраструктура тут настільки класна, що потім виникає відчуття в українському автобусі: "Kраще б я на цей автобус не сідав, а йшов пішки". Ні одне місто в Польщі не давало мені такого відчуття дому, хоча я й прожив тиждень в Кракові і він в Галичині - він не рідний мені. Навіть Перемишль і той через те, що зразу є контрастом від української кордону виглядає мені більш чужим ніж Варшава. Це місто просто дико нагадує мені Київ і я через декілька годин перебування в ньому уже призвичаївся до нього. Але наступила ніч і треба було їхати. В п'ятій ранку я прокинувся в Ряшеві і оскільки ніяких машин ще не було то я сів по стандарту на потяг за 10.50 злотих до Перемишля. Дуже хотілось спати, тому я виключився. Прокинувшись у Перемишлі до мене підійшов якийсь бородатий хлопець. Він поляк і їхав також в Україну. Виявилось, що Міхал фотограф з Вроцлава, але живе в Варшаві і він просто хотів поїхати в Україну, щоб привезти багато фото. Міхал розказав мені про свої мандри стопом по Італії і Македонії, а я йому про свої. По приїзду в Львів я показав йому Львів і ми собі добре нахлепталися пива. Я дуже добре здружився з Міхалом. Основною метою Міхала була Хортиця і Дніпропетровськ. Саме туди він вирушив ввечері, але спершу мав зупинитися в Києві. Ми розпрощались і я поїхав додому, а Міхал у свою тижневу подорож по Україні. Так закінчилась моя мандрівка за бугром, але не подорож бо вже наступного дня я пішов до лісу.
