Нафтова столиця Норвегії і нарешті гори. Краще гір тільки гори у яких ти не бував.

Нік, котрий нас підібрав, відвідав всі материки крім Південної Америки та Антарктиди, 6 разів був у Китаї, багато де в Штатах. Він розказав, що Штати найскучніша для нього країна бо навіть в Чайнтауні Китаєм не пахне і всі американці однакові. Нікові 17 і він не хоче бути як всі норвежці, а саме інтровертом і гордим вікінгом на дорозі. Згодом він буде працювати фрілансером в авіакомпанії і переїде в Іспанію, тому що йому надоїла погода Норвегії. Дорога в Ставангер була просто неймовірною, кожен її кавалочок вражає: кришталево чисті озера, гігантські фйорди, водоспади, що стікають з високих скелястих вершин, а також багато тунелів, що проходять крізь гори. Навіть лише заради цієї дороги Е39 варто приїхати в Норвегію.
Нік висадив нас на заправці, але вона була в стороні автобану, тому нам довелось ще трішки пройти, щоб повернутись до попередньої заправки. До Ставангеру залишалося ще близько 50-ти кілометрів і ми знову застрягли, але це не було недоліком, це було одним великим плюсом, адже неймовірні гори, що оточували нас тільки й просили нас залишитися тут. Але згодом я підійшов з табличкою до дороги, а Богдан залишився біля виїзду з заправки з рюкзаками і раптом до нього сама під'їхала машина. Молода сім'я прямувала в сусіднє від Ставангера міста і мене дуже здивувало те, що вони нас підібрали. Чоловік - айтішник, жінка - економіст, він - місцевий, вона - з Осло. Підібрали нас тому, що поруч Богдана стояв мій гігантський рюкзак. І таке буває. Згодом вони нас висадили і ми забули в них в машині свою табличку. Я почав малювати нову, як раптом нас хтось покликав. Це був Діма, який виглядав з Мерседесу і кликав нас в нього. Ми помістились всі четверо і наш водій почувши від Ані, що ми не можемо знайти вписку пообіцяв нам її знайти у свого друга. Один дзвінок і нас вже чекали у Ставангері, одному з найдорожчих міст Норвегії. Коли ми приїхали в друга нашого водія біля будинку була тусовка з пивом. Він запропонував нам поселитися на другому поверсі або ж у підвалі. Ми вибрали підвал, тому що туди був окремий вхід. Тоді наш хост запитав скільки ночей ми будемо гостювати в нього, ми вирішили що одну, адже наступну ніч ми хотіли перебути десь біля Прейкестулена. Підвал був холодний і скажу відверто не дуже, але це ж не намет посеред парку, тому там було прекрасно.

Поскладавши речі ми вирушили відкривати для себе вечірній Ставангер. Я дуже чекав побачити це місто бо неодноразово чув про нього. Він таки дійсно нас вразив. Він вразив своєю убогістю. І це одне з найдорожчих міст планети? Тут кругом дерев'яні хатинки як в селі початку минулого століття, які забудовують багато кварталів. Виявилось, що ми блукали серед цих кварталів і коли ми ввечері дійшли до центру то там вже було холодно і нікого не було. З розваг в місті кінотеатр, морозиво і Мак, які працюють ввечері. Але тоненькі вулички в центрі цього міста заворожують і по них можна ходити довго як по лабіринту якомусь. Добре змучившись ми пришкандибали додому і лягли спати на підлогу в пальниках.

Зранку ми наварили гречки в дорогу і пішли надвір, тому що наш хост обіцяв нас відвезти в центр міста. Не вдалося йому це зробити по тій причині, що він загубив ключі і довгий час не міг знайти. Врешті-решт йому довелось їхати на роботу на велосипеді, а нам іти пішки. Зранку місто було вже не таке мертве і тут бігало доволі багато туристів. Ми відвідали ярмарку сувенірів і купили собі кльові вовняні шапки. Наскільки кльові оціню зимою. Потім відвідали знову супермаркети. В одному з них я нарив вісім чотиристаграмових твердих сирів. Всі старі нам заміняли на нові із терміном придатності до жовтня. З цим добром ми вирушили шукати пором. Здивувало мене те, що в Ставангері кругом повно поляків. Як виявилося 7% населення Ставангера поляки через те, що для них тут постійно знаходиться чорна робота, яка досить високооплачувана в цих краях. Дійшовши до набережної ми знайшли потрібний нам пором і рушили у малесеньке містечко Тау. Гігантський пором, виготовлений у 2013 у Гданську, вміщує дуже багато авто і туристів, тому проїзд ще доволі адекватний - 50 крон (150 грн.) Мені вдалось бігати по поромі з камерою і не пересіктись з продавцем квитків, тому я проїхав безкоштовно. Але навіть поплавати на цьому поромі - це вже круто, адже кругом гори і вода.

Коли ми вийшли на землю то зрозуміли, що красиві краєвиди серйозно забрали наш час, адже під час поїздки треба було ходити по поромі і просити вписатись в машину, а ми цього не робили, тому застрягли ми на дорозі в Тау де зовсім машин не їздило. Ми подумали, що треба чекати наступного порому і дочекались, але нас ніхто не взяв. По карті ми побачили, що недалеко є супермаркети і тому вирішили сходити поїсти. В одному з них стояли пакети з банани, які згодом мали піти на смітник. Я підійшов до продавщиці і запитав чи можна мені їх забрати. Вона сказала, що можна взяти один. Я підійшов на касу і сказав, що продавщиця дозволила мені взяти банан безкоштовно і чудовий чорношкірий продавець гарно посміхнувся і пропустив мене. Згодом ми вийшли на перехрестя де була дорога в місто Йорпеланд куди ми прямували. Стопив близько півгодини і о диво: старенька Гонда Сівік забирає нас чотирьох, а ще пані водій розмовляє російською. Виявилося, що Неля з Естонії і живе в Норвегії 3 роки. Її дочка вивчила норвезьку і вчиться тут вже в університеті. Вона самостійно рушила стопом в Іспанію, щоб зустрітися там із своєю подругою. Неля згодилася нас відвезти до самого початку гірського маршруту на Preikestolen - Preikestolhytta. Маршрут був дуже складний хоча його довжина була всього 3 кілометри, а сама скала Прекестулен розташована на висоті 604 метри. Складність полягала у тому, що потрібно було постійно лазити по каміннях і стежка йшла то вгору, то вниз. Але це того варте, адже краєвиди тут цілу дорогу неймовірні.

Змучені і голодні ми дійшли до Прекестулена. Звідси видно весь Лісефйорд і тому сюди приїжджає дуже багато туристів із усього світу. Вітер тут просто здуває, але це не стримує багато людей і вони все одно сідають на крайчик скали. Мені страшнувато не було, але коли я тримався над тріщиною на руках, а ноги висіли в ній то страх прийшов. Неймовірне місце про яке й слів не вистачить, щоб описати. Ми витратили дуже багато зусиль і часу, щоб дістатись сюди, але це було того варте.

Усвідомивши те наскільки тут холодно і наскільки в нас ще багато часу ми вирішили повертатися в Ставангер. Спуск був не швидшим за підйом через постійні перепади висоти місцевості і каміння. Автобус звідси до Тау коштував скажених грошей, тому ми вирішили стопити. Всі сюди звісно їздять сім'ями, тому ми трохи зависли. Вже вечоріло. Радували тільки краєвиди і халявний вай-фай. Згодом Аня застопила будинок на колесах. Водій сказав, що візьме двох, але його дівчина сказала, щоб ми залазили всі. Це була молода пара з Німеччини, які їздять уже по Скандинавії 4 тижні і ще 2 мають потратити на те, щоб повертатися додому. Везли вони нас до Ставангера іншою дорогою. І пором був інший. Вони заплатили за нас на поромі, але потім ми віддали їм гроші бо вийшло трохи негарно. Не буду вдаватись в деталі. Вони завезли нас до лікарні, поруч якої ми жили попередню ніч. Ми постукали в ті ж самі й двері, що вчора. Хазяїн будинку засміявся і сказав, що все добре, але сьогодні він хоче малювати в підвалі. Уже була близько 23-тя, але це його не хвилювало. Він приніс кльові пензлики і фарбу без запаху, якими ми пофарбували маленьку кімнатку в підвалі. Він був дуже вдячний, що йому не довелось цілу ніч працювати самому. Ми були справжніми остарбайтерами і працювали за нічліг.

Зранку ми досить довго вибиралися. Погода була доволі холодна і вчорашнім сонцем зовсім не пахло. Ми вибралися на трасу, але зупинка на якій ми мали б стопити була на реконструкції. Ми пішли на попередню на самому початку траси Е39, але дуже швидко я застопив Карен, яка їхала сама в Грімстад - маленьке містечко на півдні. Карен лікар і вона їхала дивитися на своє нове житло, тому що переїжджає в Грімстад. По дорозі ми дуже багато говорили про музику, я їй розказував про Україну, а вона нам купила Єврейські тістечка - це такі тістечка, які є традиційними в Ставангері і в Осло про них не знають люди. Особливістю нашої дороги було те, що всі 400 кілометри, які ми проїхали в цей день всюди був дощ, який почався на виїзді з Ставангера. Карен висадила нас на поганій заправці в Грімстаді бо вона хоч і була поруч траси, але була в стороні. Ми вирішили піти в супермаркет. Я вирішив піти пошукати щось у смітниках позаду хоча й Богдан мене відговорював. В смітниках я знайшов добрі салати, йогурт, смузі, багато фруктів і овочів. Завантаживши сумку по-максимуму ми повернулись стопити на заправку. Стоп на заправці в дощ був також дуже поганий, але мені з Богданом вдалося поїхати з крутим мужичком, який створює вітрові електростанції в США. Він довіз нас до якоїсь заправки по трасі, але було уже доволі пізно і дощ не думав зупинятися. Стопу просто не було, тому що не було машин на заправці. Раптом я побачив собачку в багажнику джипа. Я почав з нею розмовляти. Згодом повернувся хазяїн, який бачив мою розмову. Коли я його запитав чи можемо ми їхати він перебив мене і сказав сідайте. Виявилося, що він журналіст з Олесунду і їде прямо до Санефйорду щоб забрати там свою португальську дівчину. Він завіз нас в центр міста, а надворі був досі дощ і було зовсім темно. Ми вирішили піти на вокзал. Він звісно був зачинений, тому ми поклали каремат під дашком біля входу і сіли. Заснули на сидячи і чекали коли ж закінчиться дощ. Рапто приїхала машина з написом Politi. З неї вийшло двоє полісменів. Попитавши хто ми і куди прямуємо вони з нами попрощались і побажали удачі, але сівши в машину не поїхали нікуди. Через 5 хвилин вони вийшли і запропонували нам поїхати спати до них у відділок. Вони зачинили нас там і обіцяли відкрити о 7-ій. Тут був вай-фай, гігантський диван, туалет, тепло. Єдиним недоліком було світло, яке тут мусило світитися цілу ніч. Зранку полісмени нас відчинили, показали де Мак і можна попити кави і побажали удачі в подорожах, а ще порекомендували відвідати Берген наступного разу в Норвегії.

Зранку ми відкривали для себе Санефйорд. Санейфйорд - це невелике місто, яке є столицею китобоїв в Норвегії. Як ловлять китів ми не побачили, але містечко непогане. Коли ми намагалися продати горілку Неміроф з перцем місцевим алкоголікам, вони відмовилися її купити бо не бачили ще до цього помаранчевої горілки. Один з них навіть згодився її купити, але сказав, що купив би її зранку, а зараз він вже нахапався і йому вона не потрібна. Потім ми вирушили пішки в аеропорт Торп. Всього 6 кілометрів і ми дійшли до аеропорту. Там ми довго не мали що робити, тому ми сиділи в залах очікування і читали рекламу. Весь аеропорт був забитий поляками бо ще мав бути рейс до Вроцлава і Варшави ввечері. Коли вже зовсім стемніло ми відійшли на 10 метрів від аеропору і зайшли в ліс. Тут ми розклали намети і поїли. Грімстад нам подарував так багато їжі, що тепер ми дійсно могли гарно поїсти. Тут я поїв фруктів більше ніж в Україні. Зранку я з Богданом прокинулися через дощ і зібравши намет вирушили в аеропорт де вже чекали Аня і Діма. Згодом ми попрощались з Норвегією і вирушили назад в Варшаві. У Варшаві ми розділились і я відвідав вулицю Пєнькна 15 де знімався фільм Амбасада. Всі будинки там дійсно так як у фільмі. Потім я зустрів свого київського друга Яріка, який вже другий рік живе у Варшаві. Розказав багато всього про свої спостереження про Польщу. Ввечері вирушив знову на Прагу. Там проник в гуртожиток і вписався у Галі і Юлі. На наступний день я мав стопити з Галею в Торунь. Ось як воно буває: раптом тебе вписує Галя, а вже на наступний день вона стопить з тобою. Побільше б таких чудових людей!